Книговидавець граф Н.П. Румянцев
Дійсний таємний радник, обер-гофмейстер, міністр закордонних справ, міністр комерції, член Особливої комісії для обговорення питання про зміну курсу мідної монети, член Комісії для вишукування засобів до якнайшвидшого погашення державних боргів і до вишукування нових засобів для задоволення державних потреб, директор особливого допоміжного дворянського банку, директор водних комунікацій.... И це - далеко не повний перелік державних постів і посад, які в різний час займав Микола Петрович Румянцев. Крім того, у нього минулого й інші обов'язки: він складався членом Імператорської Російської академії, Фінляндського економічного суспільства, літературного кружка "Арзамас", Азіатського й Географічного суспільств у Парижу, почесним членом Філософського суспільства у Філадельфії, Харківського університету, Суспільства аматорів історії й стародавностей російських. І неодмінно потрібно при цьому згадати, що він з ентузіазмом займався вивченням історії своєї Батьківщини й все життя старанно збирав рукописні й друковані матеріали, що мають хоч яке-небудь відношення до предмета своєї пристрасті. До роботи з величезною масою майже ніким недоторканих матеріалів Румянцев зумів залучити найбільших учених - істориків, мовознавців, палеографів. Цей "Румянцевский кружок" не обмежувався тільки кабінетними дослідженнями. Його члени вели систематичні пошуки історичних документів у російських і закордонних архівах. Результати роботи кружка публікувалися у вигляді монографій, збірників, журнальних статей. Рум'янців був і організатором видавничої діяльності кружка.
Микола Петрович Румянцев був другим сином прославленого полководця графа Петра Олександровича Румянцева-Задунайського. Державні справи постійно відволікали генерал-фельдмаршала від сімейних турбот, і домашнім вихованням трьох синів займалася в основному матір, Катерина Михайлівна, жінка турботлива й досить утворена. Коли діти підросли й прийшла настав час думати про їхнє серйозне утворення, Катерина Михайлівна спробувала відправити дітей у який-небудь європейський навчальний заклад. Але батько став проти цього. Заперечував він і проти наміру дружини влаштувати синів в один з пансіонів Петербурга. Довелося обмежитися освоєнням наук у домашніх умовах. Спочатку на роль учителя підшукали відставного артилерійського офіцера, що непогано знав тільки основи арифметики. Потім у будинку з'явився вчитель зі Швейцарії. Його на короткий час перемінив німець. Найняли француза, досить грамотного й обладавшего деякими педагогічними здатностями. Він давав уроки німецьких, латинських, французьких мов, навчав історії, географії, математиці. Микола і його молодший брат Сергій учнями були старанними, про що вчитель не приминул помітити: "Ці рослини обіцяють багаті плоди, якщо будуть оброблені рукою искусною й опитною в науках". Але пророкування француза виявилося пророчим тільки у відношенні Миколи.
У ранньому віці Микола відповідно до звичаїв тієї пори був записаний у гвардійський полк, незабаром його зробили в прапорщики, він став ад'ютантом полку. Але військова служба зовсім не захоплювала його, і він незабаром залишив армію. До цього часу Катерина Михайлівна була запрошена на службу до імператорського двору, і вона з усім сімейством перебралася в Петербург. Микола став часто з'являтися в столичному суспільстві. На парубка звернула увагу імператриця й височайше дозволила йому бути присутнім на традиційних зборах в Ермітажу. Там він завів ряд знайомств, у тому числі й з Мельхіором Гріммом, ученим, письменником, особистим кореспондентом імператриці. Грімм збирався в мандрівки по Європі й запросив із собою Румянцева. У квітні 1774 року вони перетнули границю Російської імперії: Варшава й Карлсбад, Лейпциг і Гота.... У південній Голландії друзі розсталися. Рум'янців зупинився в Лейдене й надійшов у православний університет. Біля року він слухав лекції по історії й філософії. А наприкінці вересня 1775 року знову пустився в мандрівки. Побував у Парижу, Женеві (тут він відвідав старого Вольтера), Генуї, Милане, Флоренції, Римі, Неаполе, Берліні. І лише через рік вернувся в Петербург. А незабаром його запросили на дипломатичну роботу. Починався тривалий період його закордонного життя, зв'язаний в основному з Німеччиною. Спочатку служба здалася йому досить цікавої. Він ревно відстоював інтереси батьківщини, не пропускав нагоди вступити в суперечку з яким-небудь іноземним посланником, якщо той зачіпав честь і достоїнство Росії. Один з біографів Н.П. Румянцева відзначив, що "він до того ретельно стежив за інтересами Росії, що сам Фрідріх II називав його дияволом, скаженим і не міг равнодушно говорити про нього". Але молодому дипломатові доводилося виконувати й роботу іншого роду: він повинен був доносити імператриці про різні дрібні події, що відбуваються в Німеччині, про приватне життя принців і міністрів, про їхні настрої. Катерина II доручила Румянцеву "приискивать і відправляти в Росію іноземців, що володіли різного роду технічними знаннями". Минулого й інші, ще більше "важливі" урядові доручення, наприклад, підібрати підходящу наречену з німецьких князівських будинків для майбутнього спадкоємця російського престолу. Все це починало обтяжувати й дратувати Румянцева й він вирішив кинути службу й повернутися додому. Наприкінці 1795 року йому це вдалося зробити.
У грудні 1797 року помер генерал-фельдмаршал Петро Олександрович Рум'янців-Задунайський. Микола Петрович став власником досить значного стану. Через деякий час він уперше пробує зайнятися видавничою діяльністю. В 1803 році Румянцев приступився до видання " Санкт-Петербурзьких відомостей". Газета, що зажадала чималих початкових вкладень, приносила видавцеві тільки одні збитки, але, проте, вона виходила до 1811 року.
В 1808 році Румянцев був призначений міністром закордонних справ. Цей пост він займав до 1814 року, коли через хворобу змушений був піти у відставку.
Ще перед війною із французами Румянцев і члени "Румянцевского кружка" (академік Ф. Коло, священнослужитель і вчений Е.Болховитинов, історики Н. Бантиш-Каменський, А. Маліновський, К. Калайдович, бібліограф П. Ладів, філолог А. Востоков і ін.) почали готовити до видання багатотомна праця - "Збори державних грамот і договорів, що зберігаються в державній Колегії іноземних справ". Але військові події перервали цю роботу. Перший тім "Збори" вийшов лише в 1813 році, а останн, четвертий тім побачив світло в 1828 році. Це була й остання книга, видана "Румянцевским кружком". Усього ж за п'ятнадцять років, протягом яких тривала видавнича діяльність кружка, було випущено біля п'ятдесятьох книг. Тиражі їх були невеликими, а матеріали (папір, шкіра, шрифти) використовувалися самі високоякісні. Все це видавниче підприємство обійшлося Румянцеву у величезну по тимі часам суму - триста тисяч рублів. Власної друкарні в "Румянцевского кружка" не було, замовлення виконували кращі заклади Москви й Санкт-Петербурга: книги друкувалися в Н. Всеволожского, С. Селивановского, Н. Гречка, у друкарнях Департаменту народної освіти (куди у свій час було продане встаткування друкарні Всеволожского) і Московського університету. Іноді Румянцев прибігав до послуг першокласних друкарень Лейпцигу, Берліна. До ілюстрування книг залучалися такі талановиті художники-гравери, як И. Клаубер, С. Галактионов, Ф. Алексєєв, Е. Скотарів, А. Ухтомский, А. Ческий. Серед румянцевских видань - "Словник історичний про колишнім у Росії письменниках духовного чина грекороссийской церкви" Е.Болховитинова (1818), "Древні російські вірші, зібрані Киршою Даниловим" (1818), "Дослідження, що служать до пояснення древньої російської історії" (1819), "Рустрингия, первісна батьківщина першого російського князя Рюрика і його братів" (1819), "Слово об полицю Игореве" (1819), "Софійський временник, або Російський літопис із 862 по 1534 рік" (1820-1821), "Відомості про праці Швайполта Феоля, найдавнішого слов'янського типографщика" К. Калайдовича (1820), "Пам'ятники російської словесності XII століття" (1821), "Історичний і хронологічний досвід про посадників новгородських" (1821), "Літопис сибірське, утримуюче оповідання про узяття Сибірської землі росіянами при царі Іоанні Васильовичі Грозному" (1821), "Білоруський архів древніх грамот" (1824), "Іоанн Екзарх болгарський. Дослідження, що пояснює історію словенської мови й літератури IX і X сторіч" К. Калайдовича (1824), "Кирило й Методій, словенські первоучителі" (1825). Варто згадати й ще про одне досить цікаве видання "Румянцевского кружка" - про "Подорож у Південний океан і Берингове протока для відшукання північно-східного проходу, почата в 1815, 1816, 1817 і 1818 роках утриманням... Н.П. Румянцева... під начальством флоту лейтенанта Коцебу" (1821-1823). Всі витрати на організацію експедиції взяв на себе Румянцев. Спеціально для неї був побудований невеликий восьмипушечний бриг "Рюрик", командиром судна був призначений двадцатишестилетний лейтенант О.Е. Коцебу. Ім'ям Миколи Петровича Румянцева учасники експедиції назвали один з південних атолів у групі Маршальських островів.
