Шкідливі й непотрібні нововведення державного стандарту на обкладинки й плетіння
З 1 січня 2003 року уведений у дію новий міждержавний стандарт ДЕРЖСТАНДАРТ 7.84-2002 "Видання. Обкладинки й плетіння". Норми стандарту прирівнюються до норм закону. Тому стандарт не повинен викликати здивованих питань, ДЕРЖСТАНДАРТ 7.84-2002, на жаль, їх не викликати не може.
Наприклад, цей стандарт вимагає розміщати відомості на корінці плетіння або обкладинки зверху долілиць. Коштує кожному читачеві глянути на полки своєї книжкової шафи, і він побачить, що на корінці більшості вітчизняних книг відомості розташовані знизу нагору. І це не випадковість. При такому розташуванні напису на корінці її можна прочитати, не вивертаючи голову. При тім же розташуванні, що узаконив ДЕРЖСТАНДАРТ 7.84-2002, прочитати текст можна, тільки повернувши голову набік.
Навіщо це зроблено? Чому укладачі стандарту не порахувалися з багатовіковою практикою?
Зрозуміти це неможливо.
За традицією складання стандартів СИБИД у ДЕРЖСТАНДАРТ 7.84-2002 включені визначення термінів, що ставляться до обкладинки й плетіння. Не можна не висловити сумнів у необхідності цих визначень. Адже стандарт - це нормативний документ. Але що нормують визначення обкладинки, плетіння, суперобкладинки і їхніх частин і деталей? Нічого. Вони ніяк не регламентують видавничу діяльність і лише заповнюють обсяг стандарту. До того ж і самі визначення не бездоганні.
Як відомо, формат видання дорівнює формату книжкового блоку після обрізки. Більшість же плетінь мають канти - виступаючі за краї книжкового блоку краю. Тому формат плетіння більше формату книжкового блоку, а виходить, і формату видання в цілому. Але в стандартному визначенні сторонки плетіння сказано, що це "детальѕ що має, як правило, формат видання", хоча в дійсності сторонка, як правило, більше формату видання: сторонки плетіння з кантами й ширше й вище формату видання.
Корінець плетіння (обкладинки) визначений як "деталь палітурної кришки, що з'єднують його першу й четверту сторонки й прикривающая корінець книжкового блоку". Насправді в багатьох палітурних кришках корінець - невідривна частина покривного матеріалу, і з'єднує сторонки не один корінець, а весь покривний матеріал у цілому.
У визначенні книжкового блоку говориться, що він складається з комплектів аркушів. Хоча один книжковий блок насправді складається з одного комплекту аркушів для одного екземпляра видання. Швидше за все, це описка, але в державному стандарті їх бути не повинне.
Титульний аркуш у стандарті визначений як сторінка, хоча будь-який аркуш - це завжди дві сторінки (особа й оберт), і титульний аркуш не виключення. До того ж титульний аркуш може при авантитулі складатися із чотирьох сторінок.
Головне все-таки не в неточностях визначень. Незрозуміло, навіщо вони потрібні, що стандартизуют, а виходить, і чому включені у важливий нормативний документ.
Нормативний характер носять положення, що стосуються елементів вихідних відомостей, які потрібно розміщати на обкладинці (плетінні). Щодо цього ДЕРЖСТАНДАРТ 7.84-2002 розвиває положення ДЕРЖСТАНДАРТ 7.4-98, що надавав видавництвам більшу волю у виборі й розміщенні вихідних відомостей на обкладинці й плетінні.
В основному ці норми нового стандарту розумні, але не завжди враховують різноманіття випадків видавничої практики, а часом суперечать цій практиці й іншим стандартам СИБИД (Системи стандартів за інформацією, бібліотечному й видавничій справі).
Наприклад, для багатотомних видань із різними авторами томів вимагати розміщати на першій сторінці обкладинки або передній сторонці плетіння прізвище автора перед заголовком видання - груба помилка.
Таке оформлення плетіння (обкладинки) не може не вводити в оману книгопродавців, бібліотекарів, бібліографів і читачів, які будуть уважати, що цьому авторові належить все багатотомне видання, хоча насправді він автор тільки цього тому.
Вимога вказувати вихідні відомості на плетінні або обкладинці періодичних і триваючих видань у такому порядку: а) номер ISSN (у правому верхньому куті); б) порядковий номер видання; в) заголовок видання; г) рік випуску видання - не відповідає утвердившемуся на практиці, де звичайний заголовок передує номеру й року видання, що логічніше. Суперечить такий порядок і нормі ДЕРЖСТАНДАРТ 7.4-95, де стосовно до триваючих видань зазначено: "Номер випуску приводять під заголовком изданияѕ на першій сторінці обкладинки або передній сторонці палітурної кришки" (п. 6.2.4), а стосовно до періодичних видань вказівки про номер наведені після підзаголовних даних, із чого ясно, що він не повинен передувати заголовку видання.
Не можна не поспівчувати видавцям, яким прийде ворожити, як виконати вимога ДЕРЖСТАНДАРТ 7.84-2002, щоб розмістити на лівій (?) сторінці обкладинки, суперобкладинки ім'я автора й заголовок видання. Де в обкладинки ліва сторінка, знає, імовірно, тільки Видавництво стандартів. Тому що саме воно поставило замість першої сторінки ліву. А страждальцям-видавцям її не знайти.
Не менш загадкова вказівка (п. 6.3) розділяти відомості на корінці поліграфічними засобами. Що це за поліграфічні засоби, чому й де саме треба розділяти відомості на корінці? Відповіді стандарт не дає.
А навіщо жадати від видавництв, щоб вони розміщали на першій сторінці обкладинки, суперобкладинки, передній сторонці плетіння серійного видання номер випуску серії? Не говорячи вже про те, що не завжди видавництва нумерують випуски своїх серій, навіщо вводити таку норму для обкладинки, плетіння й суперобкладинки? Хіба недостатньо того, що номер випуску серії буде зазначений на звороті титульного аркуша, як того вимагає стандарт на вихідні відомості? Адже саме титульний аркуш є основним джерелом відомостей про книгу для бібліографів.
Інша зайва вказівка - ставити на корінці тому, випуску, частини багатотомного видання їхнє позначення (тім, частина, випуск). На практиці видавництва обмежуються цифрою номера, обґрунтовано вважаючи, що читач і так зрозуміє, що означає ця цифра, а у випадку сумнівів знайде позначення на титульному аркуші. Та й самі укладачі стандарту це підтвердили: в ілюстративному зразку оформлення плетіння привели номер тому без позначення тім.
Загалом, цей стандарт приречений на те, що виконувати його не будуть, і користь його, мабуть, зводиться до того, що він спонукує міркувати, якої стандарт бути не повинен і що робити, щоб такі стандарти не затверджувалися й не публікувалися.
Добре, на жаль, у цьому випадку тільки те, що видавництва додержуються стандартів абияк, а призивати видавців дотримувати норм цього стандарту, право, не хочеться й немає резону. Навіщо підтримувати необґрунтовані й непрофесійно сформульовані положення, вимагати хоча й стандартизоване, але стояння на голові: незручно й шкідливо?!
